Олександр Євтушок народився 28 лютого 1975 року селищі Зоря Рівненського району. Закінчив бібліотечно-бібліографічний факультет Рівненського державного інституту культури, працював бібліотекарем.

Видав окремою книгою роман «Рома і Дмитро Трирогм». Сталося це завдяки підтримці обласної організації Національної спілки письменників України і спонсорській допомозі клубу «БлагоДійна корова» СП «АД-Зоря».

Роман талановитого прозаїка не залишився непоміченим на традиційній нараді молодих літераторів, яка проходила 2002 року в Коктебельському будинку творчості письменників у Криму і учасником якої був О. Євтушок.

В 2003 році отримав стипендію за програмою підтримки діячів культури Рівненщини. Лауреат ІІІ премії у номінації «проза» від видавництва «Смолоскип» 2004 року – за повість «Пиво з абрикосів», учасник Десятого семінару творчої молоді в Ірпіні.

В 2006 році Олександр Євтушок – володар гранту обдарованій молоді у галузі літератури голови облдержадміністрації та голови обласної ради. Роман «Рома та Дмитро Трироги» був представлений на Конкурсі молодіжного міського роману від «Фоліо». В 2-му томі альманаху сучасної української літератури «Нова проза» Були надруковані твори автора.

В 2007 році письменник був учасником 14-го Форуму Видавців та Другого Мажнародного літературного фестивалю.

З вересня 2007 року Олександр Євтушок співпрацює з журналом «Україна».

“Рома і Дмитро Трироги”

(уривок)

…У дівчиська не було жодного права, жодного шансу не визнавати його своїм братом. Був, щоправда, один момент, коли вона і він засумнівалися у цьому. Тоді Рома саме пішла до школи і відчула, що може бути окремою дівчинкою. А брат одним з віддалено видимих сторонніх старших школярів. І Дмитро одразу зметикував це. Обоє-бо почали відтоді вважати себе більш незалежними. Відповідно припинилося його підліткове опікунство над нею, – для її розваги. У неї ж почалися будні окремих домашніх завдань і ранкових хникань, коли її будили до школи. Не могли битися, через надто різні вікові категорії, то сварилися. Доходило до брутальності, з подробицями про їхні особисті риси. Зате через кілька років, коли вона втямила, що таке самодостатнє читання будь-якої, на свій смак обраної книги, довелося водити її до всіх без винятку бібліотек. І прописувати там, аби вона могла наодинці, з властивою їй впертою і мовчазною, аж до заціпеніння, примхливістю, перебирати книжки. Нишпорити по полицях і стелажах любила лише самостійно.

Щойно їй хтось щось радив, всовував, наказував чи примушував, вона починала ніяковіти й пригнічено ігнорувала ту людину з її чтивом всією своєю ламкою постаттю. А зрештою, виховувалася сама і його впливу шукала хіба підсвідомо. Рідна кров зобов’язувала, хоч і не завжди. Одностайністю цей процес не відзначався. І ніщо їм не збиралося загрожувати і не могло. Здається. Вступ сестри до інституту минулого року це мирне співіснування тільки загострив.

Ким вона була на той час, можна було й не показувати. Але вона демонструвала. Отут якби і розписатися… Всі або ніхто, в першу чергу, звертали чи зовсім не звертали, увагу на те, що вона сестра Дмитра. Тільки більш нарвана, себто дратівлива. Могла полаятися з матір’ю, одягнути чорну міні-спідничку, коротеньку футболку надголе пузо і, накинувши на розмір більшу сорочку, їхати у тролейбусі зі збіркою Євгена Маланюка, читаючи. Могла бути непомітною, скромною й інколи навіть говорити сама з собою такими собі короткими фразеологізмами. На кшалт: “Дура ти, ваше вєлічєство!”, “Повір мені!” або “Іди звідси!” Зрештою, – це все вибрики. От що точно було встановлено, так це те, що вона не мала ані найменшого сумніву в необхідності закінчувати інститут, щоб отримати нібито обов’язковий диплом. Хоч і вважала, що це прийде легко, само собою (тільки навчайся!). Адже, напевно, від Дмитра почула, що справжня ціль в житті з’являється аж після випуску. Тому вже зараз хотіла знайти якусь роботу і перейти на індивідуальний графік навчання. Але їй нічого путнього ще не вдалося зустріти: ні бібліотеки, ні роботодавці, що пропонували місце секретарок чи лаборанток, не могли задовольнитися її навичками. У всьому іншому її леліяли і гріли, мов останню спадкоємницю. А вона, знай собі, читала книги, переважно якісь класичні та мудрі, не белетристику. Ходила з подружками на дискотеки, до інституту, на якісь таємні побачення. Й помирала від кінематографа.

Що свою сестру любить, Дмитро уголос ще ні разу не вимовив. Він просто давно це в собі зауважив. Бо переважною більшістю, по-справжньому, все вирішувала одна лиш хитка шкала чуйності Роми, її пониження чи підвищення залежало лише від дівчини. І як вони при тому влаштовувалися, було відомо тільки їм двом. Хтось вдавався до погодинних проміжків очікування, а інший й до затамування, щоб перебіситися на самоті…